Ідеалізація (фр. idealisation, від ideal) — спосіб наукового пізнання, один із видів абстрагування, що полягає у створенні таких об’єктів, які не існують у реальному житті, але мають свої прообрази (точка в математиці, ідеальний газ у фізиці тощо). Подеколи у літературознавстві І. називають надміру прикрашене зображення життя. Проблема полягає в тому, за яким критерієм відрізняти І. від заангажованого зображення дійсності, коли в інтересах певних, часто політичних, кампаній бажане видається за дійсне, подається у відповідних літературних формах як типове. Досвід показує, що. більшість творів соціалістичного реалізму створено за принципом такої І., яка деформувала художню правду, спотворювала історичні факти і таке ін.
Ідея художньою твору (грецьк. idea — першообраз) — емоційно-інтелектуальна, пафосна спрямованість художнього твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провідна думка, ядро задуму автора.
Ідіома (грецьк. idioma — особливий, самобутній зворот) — стійкий, неподільний, специфічний для певної мови вислів, який виражає єдине поняття, своєрідний фразеологічний зворот. За будовою І. є нерозчленовуваним словосполученням (“вухналі кувати” — мерзнути; “дати гарбуза” — відмовити жениху; “витрішки продавати” — не мати змоги купити якийсь товар; “стріляний птах” — людина з досвідом і т.п.) І. властива лише одній мові, вона виявляє національний колорит, що втрачається при перекладі іншою мовою (водночас руйнується зміст І.), широко використовується у художній літературі.
Ілюстрація (лат. illustratio, від illustro — освітлюю, роз’яснюю) — зображення, яке наочно пояснює або доповнює будь-який друкований текст (карта, схема, репродукція), зокрема — тексти літературно-художніх творів.
Імажинізм — літературна група і напрям у російській поезії (В.Шершеневич, Р.Івнєв, С.Єсенін, А.Маріенгоф, пізніше А.Кусиков та І.Грузинов), які з’явилися на літературному обрії в 1919, заманіфестувавши свою появу в журналі “Сирена” (Вороніж, 1919). Російські імажиністи в основу свого розуміння естетики художньої мови вкладали ключове поняття — образ. Образ як елемент поетики в імажиністів набирав значення самодостатності та самоцілі. При цьому творчість С.Єсеніна, А.Марієнгофа та Р.Івнева демонструвала практичне застосування ідей імажиністів, які виражалися в пошукові нових потенцій художньої мови, творенні метафор тощо. Група формально існувала до 1927, хоча С.Єсенін вийшов з неї ще у 1922, а через два роки публічно заявив про свій вихід у листі до газети “Правда”. В тодішніх суспільно-політичних умовах І. як напрям у російській поезії не міг довго існувати, хоч і відігравав значну роль у пошуках новітніх засобів поетичної мови.
Імітація (лат. imitatio, від imitor — наслідую) — наслідування, підроблення.
Імпресіонізм (від фр. impression — враження) — напрям у мистецтві, який основним завданням вважав ушляхетнене, витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст.. насамперед у малярстві (назва пішла від картини К-Моне “Імпресія. Схід сонця”, 1873). Його представники — художники К.Моне, Е.Мане, О.Ренуар, Е.Дега та ін. — основним завданням вважали найприродніше зобразити зовнішній світ, витончено передати свої миттєві враження, настрої. І. на межі ХІХ-ХХ ст.. став вагомим компонентом європейського письменства. Але у літературі І. не знаходив такого програмового характеру, як у малярстві, не мав свого окремого угруповання, наближався то до натуралізму (у прозі), то до символізму (в поезії). Його представники змальовували світ таким, яким він видавався в процесі перцепції. Ставилося за мету передати те, яким видався світ у даний момент через, призму суб’єктивного сприйняття. Це зумовило функціональні та композиційні зміни опису став епізодичним, фрагментарним, суб’єктивним. Імпресіоністичні тенденції викликали також зміни в характері оповіді епічних жанрів: вона певною мірою ліризувалася, що спричинило піднесення ролі й розширення функції внутрішнього монологу. У французькій прозі І. представляють брати Гонкури, А.Доде, Гі де Мопассан, в австрійській С.Цвейг, А.Шніцлер, у польській — С.Віткевич, С.Жеромський та ін.
Інверсія (лат. inversio — перевертання, переставляння) — одна із стилістичних фігур поетичного мовлення, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні з очевидним порушенням синтаксичної конструкції задля емоційно-смислового увиразнення певного вислову: “Умовляють серця перебої” (В.Еллан) — тут додаток і підмет вжиті не на своїх місцях задля акцентного підкреслення слова “серця”. І. вживається переважно в ліриці.
Інсценізація, або Інсценівка (лат. in — на і scaena — сцена) — переробка літературного твору (прозового, поетичного) для постановки його на сцені або для радіо- чи телевистави. І. має на меті засобами драматургії передати ідейно-художній зміст інсценізованого твору, тут можлива і його інтерпретація.
Інтермедія (лат- intermedius — проміжний, середній) — невеличкий розважальний драматичний твір, який виконують між актами вистави. В європейському театрі пережила кілька видозмін — від коментувань Дияволом і Богом попередньої дії, інтерпретацій античних сюжетів до музичних і танцювальних номерів (інтерлюдій).
Інтерпретація (лат. interpretatio — тлумачення, роз’яснення) — дослідницька діяльність, пов’язана з тлумаченням змістової, смислової сторони літературного твору на різних його структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку.
Інтертекстуальність (фр. intertextualite — міжтекстовість) — міжтекстові співвідношення літературних творів.
Полягає у:
1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.;
2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл І напрямів) — тут мають місце всі різновиди стилізації.
Інтимна лірика (фр. intime, від лат. intimus — найглибший, потаємний) — умовна назва ліричного твору, в якому панівний мотив — любовна пристрасть автора. Таку лірику ще називають “любовною”, або “еротичною”. І.л. розкриває широкий діапазон душевних переживань, постає найяскравішим художнім документом історії людського серця; основні мотиви поезії мають еротичне забарвлення, зумовлюють витончену інтимізацію буття, втаємничення у заповітні істини. Після “Книги Пісень” та лірики трубадурів, Ф.Петрарки та Данте Аліг’єрі, Гафіза й О.Пушкіна, Т.Шевченка й І.Франка, В.Сосюри й Наталі Лівицької-Холодної інтимна лірика виявилася невичерпною як для сьогоденного покоління поетів, так і для наступних.
Інтонація (лат. intono — голосно вимовляю) — основні виражальні засоби мовлення, які, виконуючи комунікативну, структурну та аксіологічну функції, дають можливість відтворити ставлення (найчастіше емоційне) мовця до певного предмета чи співбесідника.
Інтрига (фр. intrigue, від лат. intrico — заплутую) — спосіб організації подій у драматичному, рідше — епічному, іноді — ліричному творах за допомогою складних, напружених перипетій, гострої боротьби мотивів, часто прихованих намірів. І. — важливий складник композиції, особливо в драматургії, в детективній літературі тощо.
Іронія (грецьк. еіrоnеіа — лукавство, глузування, удавання) — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. В стилістиці — фігура, яку називають “антифразис”, коли висловлювання*набуває у контексті протилежного значення. І. — це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою.