Ваганти (лат. vagantes — мандрівники) — мандрівні ченці, школярі, студенти Західної Європи ХІІ-ХШ ст. — автори вільнодумної, почасти баламутної, життєлюбної, далекої від аскетичних ідеалів ортодоксальної церкви, подеколи гостро сатиричної лірики. Тісно пов’язані з традиціями вченої латинської поезії каролінзького Відродження, вони сміливіше стали на шлях світської літератури, зважилися навіть пародіювати канонічні тексти та католицькі ритуали (“Євангеліє від Марка Срібла”), епатувати клерикальний культ (“Всенайп’яніша літургія”). Найбільшим здобутком поезії В., крім “Кембриджських пісень”, творів В.Шатильонського (бл.1135-1200), вважається знаменита “Carmina burana” (складена на початку XIII ст.) — збірка латинських віршів — як ліричних, еротичних, так і дидактичних та сатиричних, видана 1847 Шлемелем.
Веди, або Ведична література (санскр. веда — знання) — давні пам’ятки індоєвропейської словесності, створювані впродовж ІІ-І тис. до н.е. У точному значенні слова В. — чотири збірники (Рігведа, Самведа, Яджурведа, Атхарваведа), які містять космогонічні міфи, офірні формули, ритуальні дійства, а головне — концепцію світотворення, яка перегукується а багатьма збереженими фрагментами протоукраїнського світобачення. На основі В. пізніше виникають трактати-коментарі (брахмани). Найвищим досягненням В.л. вважаються-філософські твори у віршах та прозі (араньякі та упанішади).
Верлібр (фр. vers libre — вільний вірш) — неримований нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр), що має версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та інші форми неримованої чи спорадично римованої народної поезії). У художній літературі В. поширюється в добу середньовіччя (літургійна поезія), у творчості німецьких передромантиків, французьких символістів та ін. Особливого значення В. надавав В.Уїтмен, а надто — авангардисти XX ст. Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування.
Висхідна стопа — група сильних і слабких складів, у силабо-тонічній системі — наголошених і ненаголошених, розташованих за принципом висхідної інтонації. В.с, як правило, закінчується сильним складом (ямб, анапест, бакхій, четвертий пеон), протилежна їй — спадна стопа.
Відродження, або Ренесанс (фр. Renaissance, від лат. renascor — відроджуюсь) -доба в історії культури та мистецтва XIV-XVI ст., започаткована в Італії ще в період Передвідродження (Данте Аліг’єрі, Ф.Петрарка, Дж. Боккаччо). Вперше термін Р. вжив історик мистецтва Дж. Вазарі у XVI ст. Видатними постатями В. були Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Е.Роттердамський, Ф.Рабле, П.Ронсар, М. де Сервантес, В.Шекспір та ін. У цей час в літературах європейських країн відбулися якісні зміни: письменство замість латині звернулося до національних мов, виявило інтерес до народної творчості при одночасному зацікавленні античними, щойно відновлюваними зразками. В основу поетики В. покладалися принципи мімезису (наслідування як греко-римського мистецтва, так і природи), ясності естетичного мислення, простоти та конкретності. Дійсність трактувалася не як зорова омана, а як єдино дана, “безальтернативна”, наявна в гармонійних пропорціях та у відкритій ренесансною добою перспективі, у чутті вічного становлення, а відтак у потребі активного художнього втручання в довколишній світ. Жага максимальної повноти життя формувала особистість у чисто земному її самоздійсненні через стихійно-артистичний індивідуалізм. Митець — центральна постать цієї епохи — намагався якнайповніше розкрити всі аспекти свого творчого потенціалу, виборював право змінювати, вдосконалювати довкілля за естетичними законами. Накреслювалася масштабна проекція титанізму, що відкидала будь-яку жертовність на шляху реалізації творчої особистості за рахунок власне дійсності в процесі утвердження самостійного Я у значенні богорівного, незрідка при занижених моральних критеріях (приміром, Леонардо да Вінчі з однаковою енергії мі писав знамениту “Джоконду” і конструював смертоносні гармати). Ідеям обожнення митця при усвідомленні його земного статусу В. має завдячувати християнству, зосередженому на проблемі божественного покликання людини не за її субстанцією, а за благодаттю. Та й саме поняття В. — євангелійного походження (Євангеліє від Івана); його джерела вбачаються не лише в античності, а й у філософії неоплатонізму, в категоріях Світової Душі та космосу, в земному і небесному часопросторі. Універсальний антропоцентризм В. закладав у собі елементи класичної рівноваги й невідомого еллінам та римлянам “романтичного” пориву в простір, акцентував принципи гуманізму та постійної новизни. Титанізм виявився стихійно-індивідуалістичною експансією просторово-часових полів, спробою ототожнити всесвіт із собою, уніфікувати його, нав’язати йому свою волю, зламати його спротив, приборкати і повністю нівелювати. Особливого драматизму ця тенденція набула у безкомпромісній боротьбі між титанами В. Доба В. породила не тільки божественного Рафаеля чи П.Ронсара, а й аморальних авантюрників на кшталт раблезіанського Панурга, конкістадорів, інквізицію, Н.Макіавеллі, Саванаролу; навіть такий благородний гуманіст, як Лоренцо Медічі, мав славу ката і розпусника. Крах “універсальної” людини В. з її невтоленним екстремізмом богоподібності, де проростали фатальні зерна втрати морального чуття, розкривав неподоланний бар’єр між високим ідеалом та його реалізацією, між донкіхотською свідомістю та життєвими можливостями, витворював феномен зародженої в добу готики “фаустівської душі”, спрямованої в простір. Лише ціною глибоко пережитих потрясінь і страждань митці дійшли до заперечення егоцентричного титанізму, звернулися до пошуків достеменного гуманізму, до трактування людини и к мети, а не як засобу в чиїхось інтересах. Це означало характерне для західної цивілізації повернення до втраченої духовності, притаманне вже останній фазі В., зокрема Північного (на відміну від Південного, власне італійського), перейнятого ознаками ман’єризму як рефлексії над мистецтвом, над проблемою співвідношення митця і його твору, над питаннями художнього пізнання, лише спорадично порушуваними представниками раннього В. То був “антикласичний” бунт проти раціональної ясності та невмотивованого оптимізму нормативної ренесансної естетики, її міметичної закомплексованості, що супроводжувався іронічним ставленням до титанізму (Ф.Війон) або принциповою критикою його експансіоністських домагань, безпідставних з погляду визнання слабкості людської істоти в хаосі космосу (М.Монтень, Б.Паскаль). Особливого загострення ця тенденція набула в добу бароко. В. виявилося перехідною епохою, базою для розбудови європейської культури та мистецтва у новій якості — процес майже невідомий народам Сходу, зокрема і Московській Русі.
Відчуження(нім. die Entfremdung, англ. alienation) — філософський термін для характеристики позиції особи щодо суспільства, в якому вона почувається зайвою, самітною. Основою В. є привласнення іншими людьми результатів діяльності особи. Виділяють В. економічне, політичне, морально-психологічне. В літературознавстві В. використовується при аналізі змісту художніх творів, які відтворюють життя людей у ситуації чи в стані В.
Вірш (лат, versus — повтор, поворот) — 1) елемент ритмічного мовлення у літературному творі, основна одиниця віршованого ритму. Подеколи збігається з віршовим рядком, але в жодному разі не повинен з ним ототожнюватися, тому що ці поняття різного плану.
Вірш-діалог (грецьк. dialogos — бесіда, розмова між двома особами) — поетичний жанр, у якому зображено спілкування двох осіб, на відміну від полілогу чи монологу.
Віршовий розмір, або Метр (грецьк. — metron — міра) — поширений у силабо-тонічній версифікації термін для позначення особливостей ритмічної одиниці, покладеної в основу певного віршового твору, власне — міра вірша, його загальна схема, і якою узгоджуються його елементи (ямбічний розмір, дактилічний розмір тощо). Метричне віршування, що спирається на розташування довгих та коротких складів, притаманне античній поезії, арузу тощо (квантитативне віршування), натомість у силабо-тоніці за основу береться чергування наголошених та ненаголошених складів (квалітативне віршування).
Віршування, або Версифікація (лат. versus — вірш та facio — роблю) — 1) мистецтво виражати свої думки у віршованій формі; 2) система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови.
Вічні образи — літературні образи, які за глибиною художнього узагальнення виходять за межі конкретних творів та зображеної в них історичної доби, містять у собі невичерпні можливості філософського осмислення буття. Класичними прикладами В.о. у європейській літературі вважаються образи Прометея, Гамлета, Дон Жуана, Фауста і т.п., які виникли на конкретному історичному підґрунті й сконцентрували у собі вічні пошуки людиною своєї першосутності, свого онтологічного суттєвого призначення, закарбували істотні риси людської природи, виразили постійні колізії людської історії.
Вічні теми — літературні теми загальнолюдського значення, перейняті пошуками смислу життя та першосутності, ролі особистості в контексті всесвіту. Тому у світовій літературі, незважаючи на ненастанно змінні конкретно-історичні ситуації, акцентуються визначальні мотиви людського буття, пов’язані з життям та смертю, людиною і природою, людиною і Богом, любов’ю і ненавистю, добром і злом, творчістю та руйнуванням тощо. Через це в художніх творах поряд з критерієм Краси постає критерій Правди як визначальні естетичні категорії, перейняті морально-етичними принципами.
Внутрішній монолог — різновид монологу, в якому передаються внутрішні переживання персонажа замість опису зовнішніх реальних подій, ситуацій, що викликають ці переживання. Стилістично В.м. оформлюється як внутрішня мова дійової особи з відповідною часовою послідовністю думок, характерними синтаксичними конструкціями, способом вислову тощо.
Водевіль (фран. vaudeville) — легка комедійна, переважно одноактна п’єса з анекдотичним сюжетом, виповнена динамічними діалогами, піснями, танцями. Започаткована у Франції в XV-XVI ст., але як драматичний жанр остаточно оформилася у « XVIII ст.
Восьмивірш — восьмирядкова строфа з добре розробленою розмаїтою системою римування, в окремих випадках (октава та сициліана) жорстко визначеною, включаючи і рідкісне кватернарне римування