Абсурд (лат. absurdus — безглуздий) — нісенітниця, безглуздя. Термін у цьому значенні вживається істориками літератури і критиками, які аналізують поведінку персонажів художніх творів з позицій правдоподібності (культурно-історична школа, реальна критика). Термінологічного статусу абсурд набуває у словосполученнях “література абсурду”, “театр абсурду”, які використовуються для умовної назви художніх творів (романів, п’єс), що змальовують життя у вигляді начебто хаотичного нагромадження випадковостей, безглуздих, на перший погляд, ситуацій (творчість Е.Іонеско, С.Беккета, окремі твори Ж.П.Сартра, А.Камю). Підкреслений алогізм, ірраціоналізм у вчинках персонажів, мозаїчна композиція творів, гротеск і буфонада у засобах їх творення — характерні прикмети такого мистецтва. Тому термін “література абсурду” зберігає значення передусім у цій системі і може вживатися для її характеристики. Більш нейтральним щодо оцінного навантаження може бути термін “абсурдистська література”.
Авангардизм (фр. avant-garde — передовий загін),— термін на означення так званих “лівих течій” у мистецтві. Авангардизм виникає у кризові періоди історії мистецтва, коли певний напрям або стиль переживає вичерпаність своїх зображально-виражальних можливостей, існує за рахунок інерції, тиражуючи свої вчорашні творчі здобутки, перетворені на одноманітні “кліше”, замикаючись на своїх канонічних зразках. Тому роль авангардизму у розкритті хворобливих явищ у мистецтві, які він подає у гіпертрофовано абсурдній формі, безперечно, виправдана і в конкретний кризовий момент еволюції естетичної свідомості — бажана. Тут вбачається прояв “сміхової культури”, очищення мистецького руху від гальмівних тенденцій, почленування художнього явища на складові елементи і довільний їх монтаж. Однак сам авангардизм не спроможний до створення неперебутніх художніх цінностей, оскільки він не має свого коріння, а живиться енергією епатованого ним самим напряму. В історичному аспекті XX ст. авангардизм слід розглядати як одне з помітних відгалужень модернізму, котре перейняло деякі його формальні ознаки, відкинувши філософську (духотворчу) основу, орієнтуючись на деструктивну “мінус-культуру”. Звідси — безапеляційне заперечення традиції, афішування епатажу. З незначними відмінностями такі настанови спостерігалися в кубістів, футуристів, експресіоністів, дадаїстів, сюрреалістів і т.п. Ультрареволюційне негування унормованої естетики супроводжувалося вимогами негайно розмити її “береги”, розчинити її в речах або в соціальній дійсності. Відтак виник “поп-арт”. На цій же основі деякі авангардисти змикалися з тоталітарними режимами, бо втрачали зв’язок з концептуальною природою мистецтва на його іманентній основі. Іншої тенденції тут не могло бути, адже вона зумовлювалася етикетом авангардизму, асоційованим із позаестетичними чинниками. Тому час існування течій авангардизму недовготривалий. Авангардизм в сучасних умовах набув вигляду “неоавангарду”. Породжений недолугими стереотипами імітат-літератури періоду “соцреалізму”, він спромігся розкрити потворні, нежиттєздатні її аспекти, цілком очевидну творчу безплідність. У цьому напрямку епатажна функція представників “Бу-Ба-Бу”, “ЛуГоСаду”, “Нової літератури” та ін. досягла своєї мети. Однак невдовзі перетворилася на словесну, зумисне заземлену звульгаризовану гру, яка привертає увагу своїми парадоксальними формами.
Авантюрний роман (фр. aventure — пригода) — великий за обсягом, переважно прозовий твір з гострим динамічним сюжетом, з пригодницькими ризиковими ситуаціями. Відомий під назвами середньовічного лицарського та куртуазного романів (зокрема про лицарів Круглого столу). Зверталися до цього жанру Д. Дефо, Ж.Берн, Р.Кіплінг, Дж. Конрад та ін. В українській літературі інтерес до авантюрного роману з’явився у 20-ті XX ст. (Ю.Смолич, М.Йогансен, Л.Чернов-Малошийченко та ін.).
Автобіографія (грецьк. autds — сам, bios — життя, grapho — пишу) — літературний жанр, головним героєм якого (в літературному сенсі) є сам автор; основа автобіографістики, що включає, крім автобіографії, мемуари (спогади), щоденники, почасти й листування, а також автобіографічні художні твори. Все це разом можна означити терміном “автобіографізм”, тобто тією особливістю, що полягає в наповненні твору фактами з власного життя письменника. Як жанр, автобіографія у світовій літературі дуже поширений і має давню історію (Юлій Цезар, Ж. Ж.Руссо, Й. В.Гете, О.Герцен, Л.Толстой). В українській літературі родовід автобіографії започатковується “Поученієм” Володимира Мономаха. XIX ст. дало чимало видатних творів, починаючи від невеликого нарису Т.Шевченка (1860) і “Автобіографії” П.Куліша (1867), а також мемуаристики М.Драгоманова, М.Костомарова, І.Нечуя-Левицького, І.Франка та ін. (Див. зб.: Самі про себе. Автобіографії видатних українців XIX століття. Ред. Ю.Луцького. — Нью-Йорк, 1989). XX ст. для української літератури в галузі автобіографістики особливе: в Україні під ідеологічним тиском цензури вона існувала хіба що у формах художніх (“Мандрівка в молодість” М.Рильського, “Зачарована Десна” О.Довженка та ін.). Великою подією була поява “Розповіді про неспокій” Ю.Смолича (1968-72). Значні набутки має українська емігра-ційна мемуаристика (“Зустрічі і прощання” Г.Костюка, 1987). Виняткова роль автобіографії, зокрема автобіографістики, у збереженні історичної пам’яті, у самопізнанні людини та нації.
Автор (лат. au(c)tor — засновник) — митець, котрий реалізувався у літературному чи будь-якому іншому художньому творі. Усвідомлення самобутнього авторства як категорії, відповідної творчій, неординарній особистості, виникло у зрілий період еволюції мистецтва, на стадії переходу від фольклорно-колективного чину до індивідуального. Проблема автор набуває особливої наукової гостроти, коли йдеться про необхідність встановлення адекватного імені митця, що при вірогідній варіативності часто лишається нез’ясованим, як-от у випадку з явищем києво-руської літератури — “Словом про Ігорів похід”. У художній практиці неодноразово траплялися випадки, коли певний твір приписувався іншому автору Наприклад, вірш “Ще не вмерла Україна”, котрий став гімном України, приписувався Т.Шевченкові, хоч був написаний П.Чубинським. У такій ситуації досить корисну роботу виконує текстологія, покликана ідентифікувати авторство твору. В критичній рецепції поняття автор застосовується і в значенні суб’єкта, який інтегрує стильову єдність художньої діяльності. Вживається воно і в юридичному аспекті авторського права. Проблема автора переглядається в сучасній естетиці та філософії, особливо після робіт Р.Барта. Так, М.Фуко, розглядаючи автора як одну з можливих позицій суб’єкта, зауважує тенденцію зникнення автора в тексті, визначає місце його зникнення як ідеологічної фігури, звертаючись до типології дискурсу як проміжного терену між ідеями, законами, теоріями та емпіричними фактами, як сфери умов мовного та пізнавального потенціалу.
Автокритика (грецьк. autds — сам і kritike — здатність судження) — самокритика, висловлювання письменника про власну творчість чи про окремі твори на зустрічах з читачами, в пресі, в листах, у передмовах або післямовах до творів. Як правило, автори розповідають про задуми, особливості праці над твором, відповідають на критичні закиди, рідше оцінюють твір у цілому чи визначають його місце в літературі. А. — один із виявів самокритики, що широко практикувалася в 30-40-х роках у колишньому СРСР як визнання письменниками своїх “помилок”, “ідеологічних збочень” і прилюдне покаяння. А., хоч і не позбавлена суб’єктивізму, допомагає дослідникам і читачам осягнути своєрідність твору і літературної праці. До А. часто вдаються П.Загребельний, Р.Іваничук та ін. її елементи простежуються в мемуарах (У.Самчук, Ю.Смолич та ін.), літературно-критичних працях, написаних у період радикальних суспільних змін (С.Крижанівський, Л.Новиченко та ін.).
Акмеїзм (грецьк. акті — вищий ступінь чи якість чого-небудь) — стильова течія в російській поезії, що виникла на початку XX ст. як один із шляхів авангардизму. Група митців на чолі з М.Гумільовим (Анна Ахматова, М.Кузмін, О.Мандельштам, М.Зенкевич, В.Нарбут) утворила “Цех поетів”, виступаючи на сторінках часопису “Аполлон”. Естетичними засадами акмеїстів були самодостатність поетичного слова та відповідне його функціонування у суспільному житті. Основні принципи зводилися до творення елітарної поезії, в центрі якої — людина в її духовних та історичних проекціях. Естетизм і нові теми (зокрема африканська тематика) побутували в поезії М.Гумільова, рання поезія А.Ахматової оберталася навколо “вічних тем”, О.Мандельштам синтезував міф, культурологію, сучасність. Після 1917 група перестала існувати (М.Гумільов розстріляний у 1921, у 30-х знищений О. Мандельштам, складні часи пережили А.Ахматова, М.Зенкевич). В історії російської поезії А. полишився своєрідним літературним стилем, котрий визначав пріоритети в російській культурі першого десятиліття XX ст. В українській літературі послідовників цього напряму не було, хоч творчість М.Гумільова, А.Ахматової та ін. викликала інтерес в українських поетів, зокрема у представників “празької школи”.,Акмеїсти називали себе також адамістами (за іменем біблійної першолюдини Адама), сповідуючи культ первіснобіологічного життя, позбавленого обмежливих приписів механістичної цивілізації.
Акровірш (грецьк. akros — зовнішній, крайній, лат. versus — повтор, поворот) — поетичний твір, у якому початкові літери кожного віршового рядка, прочитувані зверху вниз, розкодовують слово чи фразу, присвячену певній особі або події. Зародився в античну добу, побутував в часи еллінізму, Ренесансу, бароко, в період нової та сучасної літератури.
Акт (лат. actus — рух, дія) — закінчена частина драматичного твору, завершена подією, яка зумовлює наступний розвиток сюжету. Під час вистави А. розмежовуються антрактами. Еллінській драмі А. невластивий. Сьогоденні п’єси мають від одного до п’яти А., як і твори римських драматургів, В.Шекспіра, класицистів і та ін.
Актуалізація (лат. actualis — дійовий, справжній, нинішній) — використання зображально-виражальних засобів художнього мовлення таким чином, що вони здаються незвичними, одивненими, деавтоматизованими. Це стосується пожвавлення внутрішньої форми слова, індивідуальних тропів, розмаїтих випадків іронії, гри словами, моментів перифрастичного позначення.
Актуальність художнього твору (лат. actualis — дійовий, справжній, нинішній) — суголосність художнього твору (передусім; — його тематики, проблематики) з сучасністю, його відповідність потребам і смакам читачів того часу, коли твір написаний, опублікований або перебуває у процесі читання (рецепції).
Алегорія (грецьк. allegoria, від alios — інший і agoreuo — говорю — інакомовлення) — спосіб двопланового художнього зображення, що грунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями з характерними ознаками приховуваного. Наприклад: незборимий царизмом Кавказ — Прометей (поема “Кавказ” Т.Шевченка), сваволя можновладців над беззахисною людиною — Вовк та Ягня (однойменна байка Л.Глібова), борці за волю України — каменярі (однойменна поезія І. Франка). Алегоричні образи переважно є втіленням абстрактних понять, які завжди можна розкрити аналітично, вони найяскравіші у літературних байках і сатиричних творах. На А. грунтуються притчі, апологи, параболи, які здавна вико-ристовувалися у релігійних проповідях, полемічних творах, шкільній релігійній драмі.
Алюзія (лат. allusio — жарт, натяк) — художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст,. Подеколи вживається як особливий різновид алегорії, пов’язаної з фактами дійсності.
Альба (Прованс, alba — букв.: світанок) — одна з поширених форм куртуазної лірики ХІ-ХП ст., строфічна пісня, в якій переважає діалогічне мовлення, про таємне побачення рицаря-трубадура з “дамою серця” — дружиною сеньйора, про неминуче розлучення закоханих на світанку. Відомі автори А.: Ук де ла Баккаларія, Бертран де Борн та ін.
Альманах (араб, час, міра; букв.: “там, де схиляють коліна”, тобто зупинка каравану на перепочинок в оазисі серед пустелі) — неперіодичний збірник досить широкого змісту, упорядкований часто за певною тематикою, жанровою чи стильовою ознакою. Так спочатку називався календар.
Амфібрахій (грецьк. amphibrachys, від amphi — обабіч та brachys — короткий) — в античній версифікації — трискладова стопа на чотири мори з довгим середнім складом: У силаботонічному віршуванні — трискладова стопа з наголошеним другим складом (—∪—). Константа віршового рядка може бути двоскладовою, перетворюючись на ямб з наголосом на останньому складі, чи в позанаголошеному стані містити кілька складів (пеон); найліпший варіант А. — при парокситонній римі, коли витворюється гармонійний акаталектичний рядок.
Анаграма (грецьк. ana — пере та gramma — літера) — переставлення літер у слові, завдяки чому витворюється нове значення, прочитуване у зворотному напрямку (тік — кіт, мука — кума, літо — тіло), постають псевдоніми (Симонов — Номис) тощо.
Аналогія (грецьк. analogia — відповідність) — стилістичний прийом, вживаний митцем для розкриття одного явища через інше, йому “подібне”.
Анапест (грецьк. andpaistos — обернений, зворотний щодо дактиля) —” в античній версифікації — трискладова стопа на чотири мори, в якій перші два — короткі, третій — довгий. У силабо-тонічній системі — трискладова стопа з наголосом на останньому складі (∪ ∪—).
Анафора (грецьк. anaphero — піднесення) — єдинопочаток; одна з риторичних фігур;вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур. Як стилістичний прийом градації А. подеколи близька до анаколуфа. Почасти А. виконує важливу композиційну функцію у ліричному сюжеті.
Анекдот (грецьк. ane’kdotos — невиданий) — коротка усна оповідь гумористичного чи сатиричного ґатунку з дотепним фіналом. Вперше цей термін вжив Прокопій Кесарійський (“Таємна історія”, VI ст.). Свого часу до анекдоту відносили фібліо та фацеції і польські фрашки. А. схильний розгортатися в новелу (Дж. Боккаччо, А.Чехов, Остап Вишня та ін.).
Анонім (грецьк. anonymos — той, що немає назви, безіменний) — автор, чиє прізвище невідоме; твір без підпису автора. Анонімною вважається не тільки народна творчість, а й твори, зокрема давньої літератури, коли ім’я письменника не прийнято було вказувати.
Анотація (лат. annotatio — зауваження, примітка) — коротка узагальнювальна характеристика книжки або її частини, статті, рукопису тощо. А. вміщує стислу інформацію про зміст праці, відомості про автора та читацьке призначення. А. може містити також витяги з рецензій або посилання на них, викладати коротку історію даного твору. А. подаються у видавничих проспектах, бібліографічних картках, на звороті титульної сторінки книжки. У газетах та журналах А. є формою рецензування та популяризації твору.
Антипод (грецьк. antipodes — протилежний) — художній образ, який своїм змістом, поглядами, рисами характеру, моральними якостями тощо контрастний, протилежний іншому.
Антироман — жанровий різновид французького модерного роману другої половини 40-70-х XX ст. Його представники (Наталі Саррот, А-Роб-Грійє, М.Бютор, К.Симон та ін.) опиралися на філософсько-естетичну систему екзистенціалізму і відтворювали розірвану свідомість особи, стан її відчуттів та вражень. В А. немає “відображеної дійсності”, конфлікту, сюжетних колізій, зав’язки чи розв’язки, немає героя, його вмотивованих вчинків, емоцій. Термін вперше запровадив Ж.-П.Сартр у передмові до роману Наталі Саррот “Портрет невідомого” (1947).
Антистрофа (грецьк. antistrophe, від anti — проти і strophe — строфа) — в античній хоровій ліриці — парна строфа, що за своєю метричною структурою відповідала непарній; вони часто перемежовувалися або замикалися еподами — власне частиною хорової партії, наділеною відмінним ритмом. Таку тріаду ввів до грецької трагедії та лірики Стесіхор на межі VII-VI ст. до н.е., модернізувавши поетичну традицію Алкмана із Сард (VII ст.до н.е.), автора гімнів, пеонів, гіперхем та пісень до дівочих хорів-парфеніїв. А. супроводила рух хору на кону античного театру зліва направо, до сонячного сходу, тоді як дії, пов’язані зі строфою, відбувалися навпаки.
Антитеза (грецьк. antithesis — суперечність) — стилістична фігура в художній літературі та в ораторському мистецтві, що полягає у драматичному запереченні певної тези чи у вмотивованому контрастуванні смислових значень бінарних образів.