Евфемізм (грецьк. euphemismos, від еu — добре maphemi — кажу) — благозвучне слово або вираз, вжите для заміни непристойних, небажаних чи заборонених. Має давнє міфологічне коріння, коли не дозволялося називати певний тотем; власне — різновид табу, стилістичний прийом, близький до перифразу, витворений культурою народного світобачення (так, “ведмідь” досі має евфемічну назву “вуйко”). Досить часто Е. вживали як замаскований спосіб вираження думок, як різновид езопівської мови, коли бажано уникати прямого висловлення.
Езопівська мова (за ім’ям давньогрецького байкаря Езопа, VI-V ст. до н.е.) — замаскований спосіб думок з натяками, недомовками (інакомовлення, алюзії, іронії, алегорії) задля уникнення цензурних чи будь-яких інших заборон, переслідувань. Термін запровадив М.Салтиков-Щедрін у 70-х XIX ст.
Екзистенціалізм у літературі (лат. existentia — існування)-^ течія, що виникла після 1-ої світової війни, сформувалася в 30-40-ві, найбільшого розвитку досягла в 50-60-ті XX ст. Джерела її містилися у працях німецького мислителя XIX ст, Е.-С.К’еркегора, який вперше сформулював антитезу “екзистенції” та “системи” (гегелівського панлогізму). Сформувалася в працях німецьких (М.Хайдеггер, 1889-1976; К.Ясперс, .1883-1969) та французьких (А.Камю, 1913-60; Ж-П.Сартр» 1905-80) філософів та письменників. Як система Е. внутріш-. ,ньо неоднорідний, його основою є ідеї феноменолога Е.Гуссерля (1859-1938) і екзистенціаліста М.Хайдеггера. Естетична теорія близька до теорії інтуїтивістів. М.Хайдеггер вбачав – єдиним джерелом художнього твору самого митця. Письменник, на його думку, у своєму творі виражає тільки себе, а не об’єктивну реальність. Створена ним дійсність стоїть над ‘ часом та суспільством, бо розкриває таємницю буття взагалі. Мистецтво не можна аналізувати, інтерпретувати, його потрібно тільки переживати, бо це — символ. Правда, яку несе твір, завжди суб’єктивна та індивідуальна (“Блукання. Джерело мистецтва”, 1950), бо реальність піддається в ; художньому творі “запереченню”, вона “переборюється”, підтверджуючи активність свідомого й підсвідомого у митця. Ці положення по-різному розвивають представники Е.: для Г.Марселя і К. Ясперса характерним є дещо містичне розуміння цих постулатів,- для Ж.-П.Сартра — соціально-політичне (“Екзистенціалізм — це гуманізм”, 1946; “Що таке література”, 1947; “Критика діалектичного розуму”, 1960), К.Ясперс розумів мистецтво як здобуття свободи через “соціальну комунікацію”, як почуття надприродного, Бога. Ж.-П,Сартр розглядав мистецтво як спосіб, формування в людини потреб свободи, передусім політичної, Е, в художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя, На-перше місце вони висувають категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Для них трагічне начало:— ірраціональне, всеохопне ставлення людини до життя, універсальний спосіб буття людини в суспільстві, бо світ — абсурдний, ніщо, а існування, екзистенція людини — це “буття для смерті” як єдиної мети та підсумку існування. Найчастіше письменники Е. застосовують прийом розповіді від першої особи, що передає злиття наратора-споглядача і споглядуваного, хитке місце наратора в просторі та часі, що веде до особистісної міфологізації, якій байдуже, чи це житейська правдоподібність, чи притчева алегорія. Не випадково Ж.-П.Сартр назвав письменників “ковалями міфів”, “творцями знаків”. Серед письменників, які водночас виступають і як філософи-екзистенціалісти, існує декілька течій: релігійна (Г.Марсель), атеїстична (Ж.-П.Сартр, С.де Бовуар, А.Камю), онтологічна (М.Мерло-Понті). Окрім французької літератури (Б.Віан, А.Мальро, деякі аспекти в Ж.Ануя — “Антігона”, 1942; “Жайворонок”, 1952), поширений Е. у німецькій (Е.Носсак, пізній А. Деблін), англійській (А.Мердок, В.Голдінг), іспанській (М.де Унамуно), американській (Н.Мейлер, Дж.Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах.
Екранізація (від. фр. есran, букв.: заслін, ширма) — відтворення засобами кіно і телебачення творів іншого виду мистецтва (літератури, театру, в т.ч. опери, балету). Зводячись довгий час до ілюстрації, “живих картин”, навіяних сюжетом відомих творів, Е. поступово набуває все більшої глибини інтерпретації літератури та художньої самостійності.
Експозиція (лат. expositio — виклад, опис, пояснення) — вихідна частина сюжету художнього твору, в якій стисло подається ситуація, що логічно випереджає зав’язку, хоча може в тексті передувати не тільки їй, а й подаватися після неї окремими деталями впродовж усього твору (затримана Е.) або ж наприкінці (зворотна Е.). Е. представляє час і місце події (дії), ; немовби експонує обставини (пейзажі, інтер’єри), в яких діятимуть персонажі, дає необхідні пояснення щодо них чи намірів оповідача (розповідача). Місце Е. в тексті епічного чи драматичного твору зумовлюється задумом автора, її стислість чи розгорнутість залежить від жанру твору (новела, оповідання, роман) і стилю письменника.
Експресіонізм (лат. expression — вираження) — літературно — мистецька стильова тенденція авангардизму, що оформилася в Німеччині на початку XX ст., передовсім у малярському середовищі (об’єднання “Міст” та “Синій вершник”), проіснувавши до початку 30-х. Джерела Е. наявні в романтизмі, у “філософії життя” (Ф.Ніцше, А.Бергсон, А.Шопенгауер та ін.), його естетика постала на запереченні не тільки міметичних різновидів мистецтва, а й імпресіонізму, який спирався на вираження миттєвих вражень митця. Основний творчий принцип Е. відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське “Я”, напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеосіблення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст., зокрема першою світовою війною та революціями. Для Е. характерні “нервова” емоційність та ірраціональність, символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність та плакатність письма, позбавленого прикрас, схильного або до – монохромності, або до підкресленого контрастування барв, мотивів тощо. Тому часто у творах експресіоністів поєднувалися протилежні явища — примітивізм буденщини з космічним безміром, побутове мовлення з вишуканими поетизмами, вульгарність із високим пафосом, пацифістські інтонації з активним революціонізмом, екзистенціональні мотиви, зумовлені жахом буття, з прокомуністичними. Найяскравіше Е. проявився у ліриці, зокрема в поетичному зображенні сновидінь, гротескних поемах чи “пролетарських” піснях (Г.Тракль, Ф.Верфель, Б.Брехт та ін.), у театральному мистецтві (Г.Кайзер, Е.Толлер, Е.Барлах, ранній Б.Брехт та ін.), у прозі Ф.Верфеля, Л.Франка, М.Брода та ін. Хоч термін “Е.” вперше застосував засновник експресіоністичного німецького часопису “Штурм” Х.Вальден у 1911,
Елегія (грецьк. elegeia — журлива пісня, скарга; хоч етимологічне значення може мати й інші джерела: фриг. elegn — очеретина, очеретяна сопілка) — один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, почасти журливого змісту. Е. визначилась у Стародавній Греції (VII ст. до н.е.) передовсім як вірш (двовірш), що складався із гекзаметра та пентаметра, розмежованого на дві рівні частини цезурою (елегійний дистих), виповнювалася як патріотичними та громадськими мотивами (Архілох, Тіртей, Солон та ін.), так й інтимними (Мімнерм), що поєднувалися у творчості деяких авторів (Теогніт). Тематичне коло Е. помітно звужується в літературі олександрійського та римського періодів. Тут переважають особисті переживання, передовсім самотності, розчарування, страждання (Каллімах, Проперцій, Тібулл, Овідій та ін.). У новоєвропейській літературі Е. втрачає чіткість форми, натомість набуває змістової визначеності (“Римські елегії” Й.-В.Гете), виражаючи переважно філософські роздуми, змішані почуття смутку і радості.
Елітарне мистецтво (фр. elite — краще, добірне, вибране) — художня творчість духовного авангарду суспільства, нації, розрахована на витончене естетичне сприйняття. Е.м. далеко випереджує рівень художнього розвитку широких верств публіки, не визнає утилітаризму в мистецтві, відбиває . прагнення людини до духовного вдосконалення, активізує художнє життя, задаючи високі взірці для наслідування, спонукає змагальність талантів. Елітарні тенденції в естетичній свідомості нації та її художньому житті протистоять егалітаризму.
Елліністична література — давньогрецька література доби еллінізму (350 до н.е. — 30 н.е.). їй властиве зниження політичної та соціальної заангажованості, пожвавлення Інтересу до внутрішнього світу людини, її духовності, звернення до фольклорних джерел, міфології та філософії. Особливої популярності набула драматургія (у всіх елліністичних державах, зокрема причорноморських) передовсім комедія (Менандр, Філемон, Діфіл та ін.), названа аттичною, пройнята щоденними людськими турботами. Особливе значення у розвитку Е.л. мали такі культурні центри, як Олександрія, де філологи знаменитої олександрійської бібліотеки не тільки продовжували кращі традиції еллінської літератури, а й оновили її, що спостерігалося у всіх літературних родах. Так, Каллімах із Кірени створював новий жанр : невеликої поеми-епілії, Теокріт із Сиракуз — жанри буколіки та ідилії, Геронт звертався до зображення побутових сцен у своїх “Міміямбах” (міми у формі “кульгавих ямбів”). Прозові жанри також розвивали свої зображально-виражальні можливості, поширювалися фольклорні оповідання, любовні романи, сюжети пригодницького характеру і т.п.
Епіграма (грецьк. epigramma — напис) — жанр сатиричної поезії дотепного, дошкульного змісту з несподіваною, градаційно завершеною кінцівкою (пуантом). В еллінську добу Е, вживалася як напис на вівтарях, сприймалася як епічна форма, втілена в елегійний двовірш, пізніше поети вдавалися до ямбічних та інших розмірів, розширювали її тематичні межі. До Е. зверталися Платон, Сапфо, Анакреонт, Симонід Кеоський, Мелеагр, а в римські часи — Марціал, Ювенал та ін., де Е. набуває чітких ознак сатиричного твору.
Епіграф, або Мотто (грецьк. epigraphe — заголовок, напис) — напис, що розташовується автором перед текстом твору або його частиною; як правило, Е. — це цитата з відомого тексту, вислів з афористичним змістом, приказка тощо.
Епізод (грецьк. epeisodion — те, що сталося; вставка, додаток) — у давньогрецькій трагедії — акти вистав, між якими виступав хор, у сучасній літературі — одна з подій, відносно самостійний компонент сюжету в епічному, ліро-епічному та драматичному творі, органічна ланка в його загальній системі та композиції.
Естетизм — збірна назва літературно-мистецьких течій, які у своїх маніфестах і творах висувають на перше місце естетичні програми і естетичні особливості мистецтва (“парнасці”, “неокласики”, символісти тощо). Е. обстоює літературу в її іманентній сутності, художній автономності, не підлеглій позамистецьким сферам, але рівновеликій їм. Термін “Е.” вживається прихильниками соціологічних теорій мистецтва для упереджено вульгарної характеристики праць своїх опонентів.
Есе (фр. essai — спроба, нарис, начерк) — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми. Характерні ознаки Е. — логічність викладу, що наближає його певною мірою до наукової літератури, дбайливе ставлення до художньої форми. Як правило, Е. виражає нове, суб’єктивне слово про щось і носить філософський, історико-біографічний, публіцистичний, літературно-критичний, науково-популярний чи чисто белетристичний характер. Стиль Е.-відрізняється образністю, афористичністю, використанням свіжих метафор, нових поетичних образів, свідомою настановою на розмовну інтонацію і лексику. Він здавна формувався у творах, в яких на перший план виступає особистість автора. Пограничними жанрами для Е. є поезія в прозі та науковий нарис або філософський трактат.
Епос (грецьк. epos — слово, розповідь) — багатозначний термін, який означає за літературною традицією оповідну поезію, зароджену в глибокій минувшині як форму зображення героїчних учинків певного персонажа, важливих подій тощо (“Іліада” та “Одіссея” Гомера, ісландські саги, українські думи тощо).
Епопея (грецьк. еророііа, від epos — слово, розповідь та роіео — творити) — один із епічних жанрів, котрий домінував аж до появи роману. Е. бере свій початок у міфології та усній народній творчості. Е. в Стародавній Греції називали героїчний епос у вигляді великих циклів народних сказань, пісень і легенд, котрі оповідали про найбільш визначні історичні події, легендарних та історичних осіб, оцінюючи їх з погляду народного значення, виражаючи народні уявлення про зіткнення сил природи, племен і народів.
Епіфора (грецьк. epiphora — перенесення, повторення) — стилістична фігура, протилежна анафорі, повторення однакових слів, звукосполучень, словосполучень наприкінці віршових рядків, строф у великих поетичних творах (в романі у віршах), фраз — у прозі чи драмі. Вживається задля увиразнення художнього мовлення.
Епітет (грецьк. epitheton — прикладка) — один із основних тропів поетичного мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове семантичне поле, збагачувати це поле новим емоційним чи смисловим нюансом.
Епітафія (грецьк. epitаphios, від ері — на, над і tаphos — могила)— надмогильний напис у віршах чи прозі, поширений в античну добу переважно у вигляді епіграми, пов’язаний з: культом мертвих.
Етюд (фр. etude — вправи, вивчення) — в малярстві, графіці, скульптурі — твір, що має на меті глибше освоєння митцем зображуваної натури. В літературі — невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твір настроєвого характеру.