Газель (від араб. — ліричний вірш) — ліричний вірш, що складається не менше як з трьох, не більше як з дванадцяти бейтів (двовіршів), пов’язаних наскрізною моноримою кожного другого рядка (крім першого бейта з парним римуванням) за схемою метричної основи аруза: аа, ба, ва, га і т.п. Викінчені за думкою строфи не пов’язані між собою фабулою, їх об’єднує спільний мотив. У кінцевому бейті автор неодмінно називає своє ім’я (літературний псевдонім). Основний зміст Г. — любов, туга закоханого, незрідка філософські медитації, перейняті вченням суфізму та анакреотичними настроями, втіленими в алегоріях. Ця форма як відгалуження касиди виникла у VII ст. в арабській та перській поезії, невдовзі поширилася в тюркомовних літературах (Сааді, Гафіз, Джамі, Навої, Рудакі та ін.), вплинувши на індійську та уйгурську.
Гедонізм (грецьк. hidone — насолода)— філософсько-етичне вчення, за яким насолода є найвищим благом, сенсом життя. Г. став наслідком довільного тлумачення вчення Епікура, який стверджував, що щастям для людини є її задоволення від відсутності страждань. У Римській імперії ця теза деяки ми послідовниками епікуреїзму тлумачилась як заклик до необмеженої чуттєвої насолоди. Гедоністична функція мистецтва (поряд з пізнавальною, комунікативною, виховною) полягає в естетичній насолоді, що її одержують реципієнти, сприймаючи твори мистецтва. Без естетичної втіхи, без виконання мистецтвом гедоністичної функції воно не відіграватиме пізнавально-виховної ролі.
Гекзаметр, або Гексаметр (грецьк. hexdmetros — шестимірник) — метричний (квантитатичний) вірш шестистопного дактиля (— ∪ ∪), де в кожній стопі, окрім п’ятої, два коротких склади зможуть замінюватись одним довгим, витворюючи спондей. Остання стопа завжди двоскладова — хорей. Як правило, Г. має одну цезуру (після третього складу третьої стопи, а давньогрецький Г. — і після другого складу третьої стопи) або дві (після другого складу другої та четвертої стоп), вона розмежовує вірш на два піввірші: перший — з низхідною ритмічною інтонацією, другий — із висхідною. Метрична схема Г. з найуживанішою цезурою така:
— ∪ ∪/— ∪ ∪/— //∪ ∪//— ∪ ∪/— ∪ ∪/— ∪.
Г. застосовується в багатьох жанрах античної поезії (епос, ідилія, гімн, сатира, послання), а в сполуці з іншими розмірами (пентаметр) — в елегіях та епіграмах, до нього зверталися Гомер, Вергілій, Теокріт та ін.
Георгіки (від грецьк. georgikds — землеробський) — різновид дидактичної літератури в античну добу, епічні твори, присвячені сільському життю. Приміром, “Георгіки” Никанора Колофонського (ІІІ-ІІ ст. до н.е.), “Роботи і дні” Гесіода (VIII-VII ст. до н.е.), “Про сільську господарку” Катона Старшого (234-149 pp. до н.е.), “Георгіки” Вергілія (70-19 pp. до н.е.). У новочасній європейській поезії, перейнятій мотивами протиставлення урбанізованої дійсності сільській, Г. набули вигляду стилізації, орієнтуючись на зображення щасливого сільського побуту, спокійного добробуту, статечного пейзажу тощо, наближаючись тим самим до буколіки, як, принаймні, у французького поета Деліля (“Сади”, “Селянин, або Георгіки французькі”).
Героїчний народний епос — збірна назва фольклорних творів різних жанрів (колядки, думи, історичні (козацькі, гайдамацькі, опришківські, стрілецькі, повстанські та ін.) пісні, казки, легенди, перекази), в яких відображена воля, завзаття народу у боротьбі з ворогом, злом, кривдою, соціальним і національно-релігійним гнітом, прославляються розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних месників. У вужчому розумінні вислову український Г.н.е. — це думи та історичні пісні, тобто віршована різновидність героїчного епосу. Г.н.е. кожного народу формувався тисячоліттями і в різних народів має свої більш чи менш архаїчні форми: у вавилоно-ассирійців — поема про Гільгамеша, у тюрко-монгольських народів Сибіру, Тібету, Центральної Азії — богатирські поеми “Олонхо”, “Алпамиш”, “Манас”, “Дангар”, “Гесер”, у Стародавній Греції — “Іліада”, “Одіссея”, у грузинів — “Аміран”, вірменів — “Давид Сасунський”, у карело-фінів, давньоскандінавських народів — “Калевала”, саги, англосаксів — поема “Беовульф”, балади про Робін Гуда, у південнослов’янських народів — героїчні юнацькі пісні, у німців — “Пісня про Нібелунгів”, у французів — “Пісня про Роланда”.
Герой літературного твору, або Персонаж — дійова особа, образ, широко і всебічно зображений, наділений яскравим характером, окреслений взаєминами з довкіллям, зв’язками із соціальним, національним, історичним контекстом. Розрізняють головних та другорядних, епізодичних Г.л.т. Так, у романі у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай” головним постає однойменний персонаж — легендарна піснярка з часів Хмельниччини, носій чільної ідеї твору. Поряд з нею зображені другорядні герої (Іскра, Гриць, дяк та їн.). У сучасній літературі спостерігається процес дегероїзації літературного образу, пов’язаний з деперсоналізацією людини в суспільстві (“новий роман”, “література абсурду” тощо). Г.л.т. літературна критика ще розмежовує на позитивних, які правлять за зразок читацькій аудиторії, та негативних як втілення аморальності, антилюдських рис, однак такий поділ — досить умовний.
Гімн (грецьк. hymnos — похвальна пісня) — урочистий музичний твір на слова символічно-програмного змісту, вживається здебільшого як символ держави (поряд з іншими атрибутами: прапором, гербом тощо). Як жанрова форма поезії еволюціонував з культових пісень, завершуваних молитвою до культового божества (Єгипет, Месопотамія, Індія). В Елладі вживав ся на честь Аполлона (пеан), Діоніса (дифірамб) або у вигляді гіпорхеми. В добу середньовіччя знаний як хорал. Г. поширювався і в ренесансно-бароковій Україні (кондаки). Набуваючи світського характеру, Г. пов’язувався з урочистими подіями загальнонаціонального значення, з офіційними церемоніями, демонстраціями і т.п.
Гіпербола (грецьк. Hyperbole — перебільшення) — різновид тропа, що полягає в надмірному перебільшенні характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії задля особливого увиразнення художнього зображення чи виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього.
Глава (розділ) — одна з основних структурно-композиційних одиниць літературного твору. Як правило, має самостійну назву і починається з нової сторінки.
Гомерівський епітет — поетичне означення, притаманне гомерівському епосу (“Іліада”, “Одіссея”), зафіксоване складними словами, що характеризують певного персонажа чи зображуване явище: прудконогий Ахіллес, срібнолукий Аполлон, хитромудрий Одіссей, світлоока богиня тощо.
Гра в літературній творчості — один з аспектів ширшої проблеми “Роль гри в суспільстві і в культурі”. Багато істориків культури, теоретиків мистецтва обґрунтовують думку про те, що людська культура постала і розвивається в грі і виявляється в розмаїтих ігрових формах. Зокрема, нідерландський вчений Й.Гайзінга (1872-1945) доводив, що культура в цілому має характер гри. У праці “Homo Ludens” (“Людина-гравець”) він, називаючи характерні ознаки гри, стверджував, що гра це дія, яка відбувається у певних рамках часу й місця, у видимому порядку, за добровільно прийнятими правилами й поза, сферою необхідності чи матеріальної користі. Настрій гри залежить від нагоди. Сама дія, супроводжуючись почуттям піднесеності й напруги, виливається в радість і розслаб-лення. У цьому світлі стає зрозумілим порівняння поезії з грою, адже, як мовив П.Валері, у поезії “граються словами й мовою”. Гайзінга вважав, що “ритмічна чи симетрична організація мови, досягнення бажаного акцентування римою чи асонансом, зумисне приховування смислу, штучна й мистецька побудова фрази — усе це може бути виявами ігрового духу”. Проте він вбачав в поезії глибшу спорідненість а грою. Вона, на його думку, виявляється у структурі самої творчої уяви, звороті поетичної фрази, розвитку мотиву і у вираженні настрою — скрізь тут спрацьовує ігровий момент. Виявлення спорідненості художньої” літератури з ігровою діяльністю людини увиразнює проблему специфіки літератури, протистоїть спрощеному гносеологізмові в літературознавстві.
Градація (лат. gradatio — поступове підвищення, посилення) — стилістична фігура, котра полягає у поступовому нагнітанні засобів художньої виразності задля підвищення (клімакс) чи пониження (антиклімакс) їхньої емоційно-смислової значимості. Г. розрізняється за просторово-часовими (переважно у прозі), інтонаційно-емоційними (поезія) та психологічними (драма) ознаками. Виразність Г. посилюється поєднанням її з анафорою (Юлій Цезар: “Прийшов, побачив, переміг”).
Графоманія (грецьк. grapho — пишу та mania — хвороблива пристрасть) — хворобливе прагнення особи, позбавленої хисту, до літературної діяльності, що імітує справжню літературу, дискредитує мистецтво. У 20-ті XX ст. мав місце так званий “масовизм” в українській поезії, коли робсількор ототожнювався з письменником, чи “призов ударників у літературу” на межі 20-30-х, покликаних створювати “пролетарський реалізм”, позбавлений естетичних критеріїв, а тому безперспективний. Деякі напрями (соціалістичний реалізм) створювали сприятливий мікроклімат для Г., яка негативно впливала навіть на неординарні творчі постаті. Г. базується на егалітарному уявленні про те, що письменником можна стати, засвоївши механізм конструювання літературного твору.
Громадянська лірика — умовна назва ліричних творів, в яких актуалізуються соціальні та національні мотиви. Однак вона не складає окремої групи. Г.л. присутня й у вірші-пейзажі (у вірші “Садок вишневий коло хати” Т.Шевченка мовиться не лише про ідилічний вечір, а й про родину як одну з основ гармонії світобуття), в інтимних поезіях (у відомих “Чарах ночі” О.Олеся підкреслюється змістовна наповненість миті, коли в ній самоздійснюється людина). Г.л. сприяє формуванню національної свідомості та гідності (Т.Шевченко, П.Куліш, І.Франко, Леся Українка, О.Олесь, пісні січових стрільців, В.Симоненко, В.Стус та ін.), розбудові націотворчих та державотворчих тенденцій (збірка “Вежі” О.Ольжича), утвердженню загальнолюдських цінностей. Вона не тільки виявляє посутність громадянської відповідальності автора, а й істотні риси ментальної свідомості (під час затяжної російсько-кавказької війни у XIX ст. О.Пушкін — автор симптоматичного вірша, “Клеветникам России” — писав: “Смирись, Кавказ, идет Ермолов”, тоді ж Т.Шевченко звертався до волелюбних горців (чеченців): “Борітеся — поборете!”). Г.л. постає ефективним засобом відродження нації на своїй онтологічній основі, що завжди було актуальною проблемою для українства та його поетів, які зазнавали переслідувань від чужинських режимів. Однак Г.л. спроможна оптимально виконувати свою функцію, коли вона спирається на естетичні критерії, поза якими неможлива ні поезія, ні мистецтво, не перетворюється на інструмент позалітературних інтересів.
Гротеск (фр. grotesque — химерний, незвичайний, від італ. grotta — грот, печера) — вид художньої образності, для якого характерними є: 1) фантастична основа, тяжіння до особливих, незвичайних, ексцентричних, спотворених форм (звідси, зв’язок Г. із карикатурою й огидним); 2) поєднання в одному предметі або явищі несумісних, різко контрасних якостей (комічного з трагічним, реального з фантастичним, піднесено-поетичного з грубо натуралістичним), що веде до абсурду, робить неможливою логічну інтерпретацію гротескного образу; 3) заперечення усталених художніх і літературних норм (звідси зв’язок Г. з пародією, травестією, бурлеском); 4) стильова неоднорідність (поєднання мови поетичної з вульгарною, високого стилю з низьким і т.п.). Г. відкрито й свідомо створює особливий — неприродний, химерний, дивний світ: саме таким показує його читачеві автор (на відміну від фантастичного світу як умовно-реального). Термін Г. походить від знайдених на межі XV-XVI ст. Рафаелем Санті у римських підземних гротах химерних настінних малюнків з поєднанням рослинних і тваринних форм. Г. використовувався ще в міфології та античній літературі (Аристофан, Плавт).
На Г, ґрунтуються ренесансні твори “Гаргантюа і Пантагрюель” Ф.Рабле і “Похвала глупоті” Е.Роттердамського, просвітницький твір “Мандри Гуллівера” Дж.Свіфта, романтичні твори Е.-Т.-А.Гофмана (“Повелитель блох”, “Крихітка Цахес”). Дуже поширеним Г. стає у XX ст., особливо у творах модерного спрямування: відновлюються старі традиції Г., з’являються його нові форми (Ф.Кафка, І.Еренбург, Б.Брехт, В.Маяковський, В.Гомбрович, С.Мрожек, Юрій Клен).
Гуманізм (лат. humanus — людський, людяний) — в етичному плані — моральний принцип, в основі якого лежить переконаність у безмежних можливостях людини та її здатності до удосконалення, вимога свободи й захисту гідності особистості, ідея про право людини на щастя. Вужче — людяність, увага й любов до людини, готовність їй допомогти. У філософському розумінні — це історично змінна система поглядів, сталим складником яких є визнання цінності людини як особистості, її права на свободу, задоволення духовних і матеріальних потреб, розвиток здібностей. У конкретно-історичному значенні Г. — інтелектуальна течія, котра виникла в епоху Відродження в Італії (початок XIV ст.), а потім, у XV-XVI ст., поширилася по всій Європі. Ідеї Г. можна виявити у фольклорі, в літературі, філософських трактатах та релігійних доктринах різних народів ще зі стародавньої доби. В епоху Відродження Г. вперше виступив як цілісна система поглядів і широка течія суспільної думки, викликавши справжній переворот у культурі й світогляді людей того часу. Черпаючи високі ідеї з античної філософії та літератури, в XIV-XVI ст. він став потужним культурним рухом. Наприкінці XV ст. з’явилося саме слово “гуманіст”. Представниками Г. Відродження були університетські оратори, поети, мислителі, художники (Ф.Петрарка, Данте Аліг’єрі, Рафаель, М.Фіціно та ін.), котрі викладали курси з античної граматики й риторики, займалися філософією, історією, етикою, справами освіти, пропагуючи власні ідеали життя, пов’язані з духовним розкріпаченням особистості, свободою творчості. Усі ці напрями діяльності називали гуманістичними, тобто властивими людині. З раннього, етично-філологічного чи громадянського, Г. кінця XIV — середини XV ст. трансформується остаточно в нову світоглядну систему, котра наскрізь проникнута критицизмом, має світський характер. Головна ідея Г. — актуалізація через гуманістичну діяльність можливостей індивіда. Г. справив величезний вплив на тогочасне мистецтво й літературу (Данте Аліг’єрі, Дж.Боккаччо, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело — в Італії, Ф.Рабле — у Франції, В.Шекспір — в Англії, М. де Сервантес — в Іспанії і т.д.). Традиції Г. Відродження продовжили відомі просвітителі XVIII ст. (П.-А.-Д.Голь-бах, Д.Дідро, Ш.Монтеск’є), німецькі неогуманісти кінця XVIII ст. (В.фон Гумбольдт, Й.Вінкельман, Й.-В.Гете, Ф.Шіллер, І.-Г.Гердер), письменники та мислителі ХІХ-ХХ ст,
Гумор (лат. humor — волога, рідина) — різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах. Г. не заперечує об’єкта висміювання і цим відрізняється від сатири, для якої характерне цілковите заперечення й різке осміяння зображуваного. Добродушний Г. піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси в характері людини. Поняття Г. вживається і в широкому розумінні — як взагалі сміх і почуття смішного. Г. широко представлений у більшості жанрів народної творчості, особливо у народних казках і анекдотах, прислів’ях і приказках, коломийках і частівках, жартівливих оповіданнях і піснях.
Гуситська література — пам’ятки чеської літератури, пов’язані із гуситським рухом та його натхненником Я.Гусем, представлені піснями, трактатами, проповідями, листами, маніфестами, хроніками. Найпоширенішими були пісні — сатиричні, вояцькі тощо, зібрані у різних збірниках, зокрема у “Їстебницькому канціоналі” (1420). Мелодія гімну таборитів “Хто ж бо ви, божі вої” надихала багатьох чеських митців, зокрема композиторів Б.Сметану та А.Дворжака.
Гусляр — народний співак-музика, який грав на гуслях, — старовинному багатострунному щипковому музичному інструменті, що був поширений в Україні за княжих часів (згадується з VI ст.) та інших слов’янських країнах* Гуслі мали форму плоскої скриньки різної конфігурації: крилоподібної — дзвінчаті, шоломопоподібної, прямокутної. Кількість струн — від декількох у давнину, до 55-66 в XX ст. Гуслярі виконували билинні пісні та ін. твори переважно героїчного епосу. Збереглися в Україні в Карпатах. Модифіковані, запозичені з Київської Русі, гуслі застосовують тепер в оркестрах переважно російських народних інструментів.