Дадаїзм — авангардистська літературно-мистецька течія, виникла 1916, назву отримала завдяки румунському поетові Т.Тцарі, котрий віднайшов слово “дада” у словнику Ларруса, де воно мовою негритянського племені кру означало “хвіст священної корови”, а італійською — “дитячий дерев’яний коник” і водночас — “годувальниця”.
Дактилічна рима — співголосся слів у вірші, в яких наголос падає на третій склад від краю, нагадуючи за побудовою стопу дактиля.
Дактиль (грецьк. daktylos — палець; міра довжини) — в античній версифікації — стопа на чотири мори з трьох складів, з яких перший — довгий, решта — короткі. У силабо-тонічній системі — трискладова стопа з наголосом на першому складі (— ∪ ∪). Дактилічні віршові розміри з’явилися в українській поезії у другій половині XVIII ст., проте чималий час лишалися не вельми популярними.
Двовірш, або Дистих (грецьк. distichon) — найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що складається з двох рядків, об’єднаних спільною римою (трапляється і неримована) та викінченою думкою з виразними ознаками лаконізму й афористичності.
Двоскладові розміри — віршові розміри у силабо-тонічній системі, в яких ненаголошені склади чергуються з наголошеними у парному (ямб) та непарному (хорей) аспекті, витворюючи двоскладові групи (стопи). Оскільки в українській мові ненаголошені склади переважають над наголошеними, особливість ритму Д.р. полягає в заміні наголошених ненаголошеними. В античному віршуванні Д.р. витворюють сполучення довгого складу з коротким та двох довгих і двох коротких. На випадок ненаголошеності у Д.р. витворюються двоскладові групи з двох коротких складів (∪∪), тобто пірихій, або довгих ( — — ), тобто спондей.
Декаданс (фр. decadence — занепад) — узагальнена назва кризових явищ у літературі, мистецтві, культурі. Д. як конкретно-історичний факт постав у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було вжито цей термін на позначення нових художніх тенденцій, які заперечували позитивістські доктрини у мистецтві, ілюзорний академізм, жорстокі міметичні нормативи у творчій практиці тощо, трактовані як прояв “присмеркової доби”, коли дійсність, втиснена у абсолютизовані схеми раціоналізму, втрачала свій смисл. Відтак митці закликалися до подолання кризової ситуації, до створення нових естетичних та етичних цінностей, які випливали б з основ тогочасної, ще досить молодої “філософії життя”, яка реабілітувала не просто ірраціональні принципи, а й критерій єдності світу. В цьому аспекті представники Д. були близькі до символістів. Однак марно було б шукати чистого Д., значно продуктивніше-вбачати його елементи у творчості конкретного письменника (естетизація потворного у Ш.Бодлера, естетизм в О.Уайльда, підкреслений індивідуалізм в А.Стріндберга, аморалізм у М.Арцибашева чи В.Винниченка та ін.).
Декламація — мистецтво виразного, художнього виголошення, читання літературного твору.
Детектив (англ. detective — агент розшуку, з лат. detectio — розкриття) — різновид пригодницької літератури, передовсім прозові твори, в яких розкривається певна таємниця, пов’язана із злочином. Серед представників цього жанру — Е.По, В.Коллінз, А.Конан-Дойль, Агата Крісті та ін. Улюбленцями багатьох читачів стали Нат Пінкертон, Нік Картер, особливо Шерлок Холмс, чиї розслідування досить заплутаних справ не позбавлені інтелектуальної гри.
Диван (перс. — запис, книга) — у класичних літературах Близького та Далекого Сходу — поетична збірка одного автора чи збірник кількох авторів, де в межах певних жанрів в абетковому порядку розташовуються ліричні поезії (касиди, газелі, рубаї тощо) — за останніми літерами заримованих слів (редифами); кожен поет мусив мати бодай один диван. Цією формою зацікавився Й.-В. Гете, написавши цикл віршів “Західно-східний диван” (1819).
Дилогія (грецьк. di — двічі, logos — слово) — у давньогрецькому театрі — драма на два акти. В сучасній літературі — два самостійні твори, поєднані спільним ідейним задумом, героєм, зображенням певних явищ.
Дисонанс (фр. dissonance, від лат. dissono — недоладно, негармонійно звучу) — неблагозвучність у віршованому тексті, зумовлена вимогами віршового розміру, збігом приголосних.
Дифірамб (грецьк. dithyrambos — урочиста хорова пісня на честь богів, передовсім Вакха) — один із різновидів давньогрецької лірики, близький до оди чи гімну. Виконувався спочатку на святі збирання винограду, властивий поезії Піндара (VI-V ст. до н.е.). У новоєвропейській літературі — вірш, позначений надмірним звеличенням певної особи або події.
Діалог (грецьк. dialogos — розмова, бесіда) — один із типів організації усного мовлення (поряд з монологом), який за своєю формою є розмовою двох або декількох (полілог) осіб.
Дія — акт драматичного твору, перебіг подій у художньому творі, через які розкривається конфлікт, сюжетні колізії, риси характеру певного персонажа, дійової особи чи ліричного героя.
Драма (грецьк. drama — дія) — один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення.
Драма абсурду — сукупність явищ авангардистської драматургії в європейському театрі XX ст., узмістовлених філософією екзистенціалізму, в якій проблема абсурду буття — одна із центральних. Д.а. виникла після паризьких прем’єр п’єс Е.Іонеско “Голомоза співачка” (1950) та С.Беккета “Чекаючи на Годо” (1952). У них проглядалися основні риси такої драми: гротескно-комічний прояв оманливості форм, зокрема мовних, у повсякденні пересічної людини, якими вона відмежовується від безвихідної трагічності свого існування, метафорична інтерпретація шокового стану, пережитого нею під час усвідомлення ілюзорності буття перед силою ірраціональних стихій. Серед представників Д.а. — Ж.Жене, Б.Віан, С.-Ж.Перс, Почасти А.Адамов у Франції, Д.Буццаті, Е. д’Ерріко в Італії, Г.Пінтер в Англії та ін.
Драма як жанр — п’єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій. її зародження можна помітити в драматургії античності (“Іон” Еврипіда).
Драматична поема —невеликий за обсягом віршований твір, в якому поєднуються жанрові форми драми та ліро-епічної поеми. В основу Д.п. закладається внутрішній динамічний сюжет — власне, конфлікт світоглядних та моральних принципів при відсутності панорамного тла зовнішніх подій, перевазі ліричних чинників над епічними та драматичними. У світовій літературі Д.п. відома з творів Й.-В.Гете “Фауст”, Дж.Байрона “Манфред”.
Драматургія (грецьк. dramaturgia) — драма в широкому значенні слова, або ж сукупність драматичних творів певного письменника, певної літератури, певної доби. Д. називають також теорію драматичної творчості. Термін Д. вживається і для означення сюжетно-образної концепції театральної вистави, здійсненої режисером, чи кіносценарію.