Заангажована література (фр. litterature engagee, від engager — запрошувати, наймати) — література, перейнята пафосом суспільно-політичної, громадянської чи національної проблематики. З.л. — прояв соціальної відповідальності митця за результати своєї творчості. Ідею заангажованості особи в суспільстві висунули персоналісти ще в 20-30-х XX ст., щодо художньої літератури її застосували екзистенціалісти після 2-ої світової війни (зокрема Ж.-П.Сартр). На основі об’єктивної зумовленості літератури суспільним життям постала так звана ленінська теорія партійності літератури, яка в умовах тоталітарного суспільства практично перетворилася на заангажованість, приводячи до фальсифікації життя, до продукування творів за заздалегідь сконструйованими нормами, канонами (метод соціалістичного реалізму). Виникла розбіжність між теорією і художньою практикою, яка або не відповідала теорії і тому критикувалася, або, відповідаючи теорії, не давала естетичних цінностей. Концепція З.л. не передбачала підпорядкованості літератури певній партії чи зв’язку з якоюсь однією ідеологією. Йшлося про те, щоб письменник відчував свою причетність до світу, свою частку відповідальності за його долю. Така концепція не пов’язувала художню літературу з жодним літературним напрямом чи стильовою течією, принаймні, не зреалізувалася у жодному із стильових утворень. Термін З.л. відбивав традиційне розуміння тенденційності літератури, її суспільного призначення.
Зав’язка — елемент сюжету, вихідний момент у розвитку дії художнього твору. 3., як правило, розпочинає основний конфлікт, зіткнення антиподів. У ряді творів їй передує експозиція. Якщо ж вона відсутня або дуже стисла, то 3. набуває особливої гостроти. Основний конфлікт започатковується випукло, зримо.
Загадка (від “гадати” — думати, вгадувати) — жанр фольклору, дотепне запитання, часто у віршованій формі. 3. вживається не лише для активізації пізнавальних можливостей дитини (та й дорослих), практикованої етнопедагогікою, чи гуртової розваги, а й почасти містить у собі філософський зміст.
Заголовок — назва твору або його частини, що пишеться на титульній сторінці рукопису, машинопису, видання або над текстом. 3. має бути чітким, афористичним, містити в собі ідею (тему) художнього твору.
Заперечне порівняння — одна з форм порівняння, коли предмети чи явища не уподібнюються, а протиставляються (часто при вживанні заперечної частки “не”), пояснюючи одне одного.
Запозичення у літературі — використання певним автором уже відомих мотивів, сюжетів, образів, ідей, художніх засобів та прийомів з інших фольклорних, міфологічних чи літературних джерел. Одним з прикладів аргументації 3. є наявність вічних тем та вічних образів (Прометей, Дон Жуан, любов, ненависть, правда тощо), біблійних та євангелійних сюжетів. Почасти 3. реалізується через переспіви, стилізацію, аплікацію, пародію, наслідування, тобто через міметичний принцип. Якщо автор не дотримується дистанції із зразком свого запозичення, творчо не переосмислює його, не переводить його у нову художню якість, тоді йдеться про плагіат й епігонство, що дискредитують мистецтво, спотворюють сутність міжлітературних зв’язків. Поширеною формою 3. вважається перенесення певного твору з одного літературного роду в інший (інсценізація, екранізація тощо).
Зачин — усталений, традиційний початок оповідних фольклорних творів, переважно казок: “Колись був у Києві”, “Був собі дід та баба”, “Був собі котик та півник”. Такі 3. називають ініціальними формулами (є ще медіальні і фінальні). Вони бувають досить розлогі, римовані, поєднані з веселими каламбурами: “Було це за царя Панька, як була земля тонка: пальцем проткнеш і воду п’єш”. Подібними поетичними ініціальними формулами найчастіше починаються казки, настроюючи на відповідний лад слухача, інтригуючи його, полегшуючи початок оповіді, запам’ятовування твору. На цю функцію 3. вказують і простіші його формули: “Почну вам казку”, “Розкажу вам казку”, “Слухайте ж казку” і та ін. У співаних творах 3. має своїм відповідником заспів.
Збірка — видова назва видань авторських творів, пройнятих спільною чи близькою тематикою або зібраних за хронологічним принципом; поширена в літературно-критичному слововживанні.
Збірник — видання, яке охоплює ряд творів одного (авторський 3.) або кількох (колективний 3.) авторів. 3. літературно-художніх творів поділяються на альманах, антологію, хрестоматію.
Звукова організація вірша — інтонаційна впорядкованість звукових елементів у поетичному мовленні, на основі якої формується версифікаційна система (звукопис, ономатопея, зіткнення, алітерація, асонанс, евфонія, епіфора, анафора та інші засоби фоніки).
Звуковий повтор — основний принцип художньої, переважно поетичної, фоніки, зумовлений евфонічною природою української мови та вимогами культури поетичного мовлення. До З.п. належать не лише випадки ушляхетненої інструментації (алітерація, асонанс), а й інші форми: звуковий паралелізм, анафора, епіфора, зіткнення, рима, кільце тощо. Неабияке значення мають у З.п. звуконаслідування та інші форми звукопису.